Горщик золота

Віллі! Віллі! кричала повненька, але симпатична жінка, витираючи руки об брудний фартух, — Віллі, йди вечеряти!

— Іду вже, іду… — відповів рудий підліток, скрипнувши хвірткою. — Сьогодні щось смачненьке чи як завжди?

Жінка посміхнулась і, докірливо похитавши головою, легенько ляснула жартівнику невправний потиличник.

— Що, страв заморських на вечерю хочеться, як у лорда нашого? Ото підростеш, може, на службу до нього візьмуть. Будеш мешкати у замку. Може, й мені чогось перепаде. А поки будьте ласкаві їсти картоплю.

Жінка поставила на стіл тарілку з двома картоплинами маленького розміру, що димилися.

— Служба … — бубонів Віллі, без ентузіазму колупаючи картоплини. — А я, може, сам хочу бути лордом. Жити в замку, їсти від пуза і нічого не робити.

Куріпки там, м’ясо щодня, ці, як їх, устриці …

Спостерігаючи за монотонним голосом хлопчика і пильним поглядом, яким він свердлив картоплю, створювалося враження, що він хоче змусити її перетворитися на щось із перерахованого вище, на її, картоплин, вибір.

— Устриці, дурню! Розсміялася жінка, погладивши руду маківку. Їж давай краще. Мріяти за столом шкідливо.

Хлопець замовк, зосередившись на остогидлій їжі.

— Мам … — сказав він, завершивши трапезу.

— М?

— А ми могли б бути багатими та жити в замку? Ну, чи у місті?

— Якби народилися в замку чи в місті, то звісно, — посміхнулася жінка, спостерігаючи задумливим поглядом, як краплинки дощу, що раптово почався, котяться по склу, прагнучи скоріше досягти лона матері-землі, щоб потім колись знову злетіти в обійми небосхилу.

— Ні, я не про те … — мовив хлопчик, перериваючи материнські роздуми про колообіг води в природі. — Я знаю, як стати багатими. Знаю, як дістати гроші.

Це звідки ти можеш таке знати? Здивувалася мати.

Ну, мені сказали …

Обличчя жінки стало серйозним.

Хто? — спитала вона.

Віллі не міг чинити опору суворому погляду матері. Тим більше вона й так вже напевно здогадувалася.

— Старий Дюк, — промимрив хлопець, дивлячись у підлогу.

— Я ж просила тебе не спілкуватися з цим старим … Дюком, — насупилась жінка, прибираючи зі столу, — вічно він навигадує історій. А народ і радий слухати. Цей дід погано на тебе впливає, Вільяме.

Хлопець подумав, що треба хоча б спробувати виправдати порушення материнських заборон. Для самоповаги, так би мовити.

— Але мамо, він мені таке розповів! Виявляється, якщо прийти на місце, де закінчується веселка, то там можна зустріти лепрекона. А якщо його спіймати, то він покаже, де закопаний горщик із золотом!

— Старий балакун … — тихо лаялася матінка, а вголос додала. — Нема чого слухати його вигадки. У казки вірять тільки діти та п’яниці, а ти дорослий і тверезий, тож …

Жінка хотіла закінчити фразу, дивлячись синові просто у вічі, для кращого ефекту виховання. Але Віллі на місці вже не було — поганець прошмигнув надвір, поки мати займалася посудом і читала мораль. Дощ закінчився так само несподівано, як і почався, а на небі розкрилася чудова веселка.

— Віллі! — Закричала жінка, вибігши на двір, — А ну додому, негайно!

— Я повернусь із золотом, ось побачиш! — долинув до її вух ледве чутний відгук з боку лісу.

Віллі був хоч і не дуже розумним, але славився серед однолітків спостережливістю та спритністю. Тому він легко запам’ятав місце, де мав розташовуватися початок веселки, і так само легко пробирався до нього в сутінках лісу, бо кущі, гілки та стовбури повалених дерев не були для спритного хлопчика серйозними перешкодами. Хижих тварин Віллі не те що б не боявся, але вважав, що краще один раз бути з’їденим ведмедем, ніж все життя їсти картоплю. Свої життєві перспективи він розцінював критично: «Служба у лорда …» — думав він, — «Ось у що вірять деякі діти поки не доростають до віку, коли починають пиячити». Попри свій вік, Віллі вже був переконаний, що, якщо він не знайде можливостей, то закінчить свої дні як і батько — фермером, що спився. Старий Дюк дав неоціненну пораду. Треба буде віддячити його парою монеток.

Нарешті, коли хлопчик вже втомлювався, попереду з’явилася невелика галявина. Оглядаючись, Віллі обережно наблизився і, із подивом та захопленням, побачив, як на галявині всередині райдужного стовпа весело танцює низенький чоловічок, за описом Дюка — справжній лепрекон. І зелений камзол, і капелюх, і яскраво-руда борода – все за описом. Хлопець причаївся в кущах на краю галявини та почав чекати. Захопившись яскравими сонячними відблисками, що грали на пряжках черевиків, капелюсі та поясі лепрекона, Віллі мало не проґавив момент, коли той, самовіддано кружляючи та ні про що не підозрюючи, наблизився до місця засідки. Тоді хлопчик напружився і вилетів із кущів пружиною прямо на карлика.

— Впіймав, спритник! — нітрохи не опираючись і, схоже, навіть не здивувавшись, зауважив лепрекон. У всякому разі, він був схвильований набагато менше хлопця.

— Вітаю … — почав було Віллі, але, оцінивши ситуацію, схаменувся. — Тепер твоє золото належить мені. Усе за правилами.
— Все за правилами, все за правилами, — стомлено зітхнув лепрекон, хитаючи рудою головою, — Та відпусти мене вже. Покажу, де воно закопане, твоє золото. Тільки копатимеш сам.

Добре, — погодився Віллі, підводячись. Він не вірив в таку удачу, але на зневіру не було часу.
Карлик підняв із землі капелюх, обтрусив його і вдягнув. Потім він, посміхаючись, вказав вузлуватим пальцем просто під ноги хлопчику. Вирішивши, що зволікання недоречне, той одразу почав рити ґрунт руками. Весь час, поки Віллі копав, лепрекон стояв неподалік, схрестивши руки, і уважно спостерігаючи за процесом. Хлопцю це не подобалося, але заради цілого горщика золота, який уже майже був у нього в руках, можна стерпіти й не таке.
Спочатку в ґрунті показалася одна монетка, потім блиснула інша, потім ще дві. Хлопчик почав копати швидше. Під пальцями почав промацуватися край горщика. Він акуратно, попри сильне хвилювання, почав витягати його із землі. Очі Віллі горіли — горщик був наповнений золотими монетами. «Прощавай, картопля!» — подумав він. Однак, коли горщик був вже в руках, то виявився зовсім не глиняним. Золоті монети проглядалися через порожні зіниці людського черепа. Потім хлопець побачив яскравий спалах, і у свідомості, що гасне, луною віддався дзвін монет, що падали.

Перше, що відчув Віллі — глухий біль у потилиці. Він різко розплющив очі та побачив перед собою мерзенну усмішку лепрекона, яка у світлі смолоскипів здавалася дуже страшною. У напівтемному приміщенні пахло пліснявою. Хлопчик зрозумів, що лежить на холодній підлозі, і спробував підвестися, але був пов’язаний по руках та ногах.

— Що? – прохрипів він. — Що відбувається?

— Ну як — що? У людей своє золото, а у нас своє, загадково відповів карлик і дзвінко хихотнув.

— Як це?

— Ну як — як це? Ми …

— Це не за правилами! Відпустіть! — Закричав Віллі.

Все за правилами, все за правилами, — часто хитаючи, затараторив лепрекон, — За нашими правилами. Ми беремо людське золото.

— Та що це за таке золото? — від розпачу у хлопця потекли сльози.

Карлик сів поруч і, поставивши руки в боки, став поблажливим тоном пояснювати:

— Людські мізки створили багато речей. Мізки, а не кисті, пишуть полотна; мізки, а не руки, зводять прекрасні храми; мізки, а не мечі, створюють імперії та руйнують їх. І ми є, тому що ваші мізки вигадали нас. Але найважливіше в людських мізках — те, що вони роблять нас ситими. Тому ось це, — лепрекон постукав тремтячого Віллі пальцем по лобі, — справжній горщик із золотом!

За мить хлопчик побачив ще один спалах.

Дощового вечора наступного дня у двері будинку матінки Віллі постукали. Коли заплакана жінка у відчайдушній надії кинулася відкривати, то нікого не побачила. Однак на порозі стояв глиняний горщик, наповнений золотими монетами.

ДЖЕРЕЛО: jous-croe.livejournal.com